Наше становище (точніше: моє, одобрене тоді цілою Радою Присяжних) було таке: Державним ідеям більшовицькій і вшехпольській, що перемогли нас, можна протиставити тільки ідею державну українську, так само фанатичну і не гірше зорґанізовану, ніж ідеї наших ворогів, але перевисшаючу їх своїм благородством, маєстатичністю і внутрішньою соціяльною та моральною вартістю, як самої ідеї, так і її виконавців. Завданням Гетьмана у цій концепції було персоніфікувати ідею і силою свого авторитету (який, до речі, ми мусіли ще йому вибороти) охороняти чистоту ідеї і єдність орґанізації. Точніше кажучи: не Павло Скоропадський своїм іменем і своїм проводом може возстановити Гетьманську Українську Державу на тій підставі, що він вже був Гетьманом, а Павло Скоропадський може стати знов Гетьманом на тій підставі, що він, стримавшись від усякої персональної акції, віддав свій авторитет репрезентанта на службу перемігшій на Україні гетьмансько-монархічній ідеї.
Гетьман Павло Скоропадський стояв довший час на становищі якраз протилежнім. Поговіркою тоді між нами зробилась його вічно повторювана фраза: „Вірте, Панове, що крім Вас, у мене нікого нема і що для себе я нічого не бажаю. Але я, як Гетьман, не можу звязувати себе тільки з Вами, я мушу мати свободу рухів і рахуватись з реальними силами“. Одначе тоді панове члени Ради Присяжних ще не були забули, що точнісенько таке саме говорилось у 1918 р. і „Національному Союзові“ і „добровольцям“, і Винниченкові і Келлєрові, і центральним державам і антанті. Отже ми мусіли мати ґарантію, що це саме не буде говоритись знов колись при першій нагоді якомусь новому Винниченкові, чи новому Желіґовському, чи новому Келлєрові, чи якимсь новим, взаїмно себе виключаючим міжнароднім констеляціям.
Не удалась тоді п. Скоропадському і його перша спроба розбити ідеольоґічно нашу орґанізацію, переконуючи кожного зокрема, що проголошення монархічного гасла не своєчасне, що таке гасло його — Скоропадського — може скомпромітувати, і що далеко краще залишитись при випробуваній вже Полтавцевій програмі гетьманства-отаманства, бо воно більше відповідає українським політичним традиціям і українській вдачі. Прихильників такого „гетьманства“ тоді ще серед Ради Прис. не було і тому моє ультимативне домагання: — нехай Павло Скоропадський підпише таке саме, як і ми всі, заприсяження, нехай вступить як член до Ради Присяжних і нехай працює для перемоги нашої ідеї, не як лідер, а як персоніфікуючий символ і репрезентант, а тоді тільки ми визнаєм його права до Гетьманства і зложимо йому по перемозі присягу в Київі — знайшло піддержку в цілій Раді Присяжних і було виконане Павлом Скоропадським по дуже довгих ваганнях, бо аж дня 6. XI. 1921 р. у Ванзее.
