шум… і на тлі віконниць закреслюються дві людські тіни. Потроху віконниці піддаються і відчиняються; дві тіни закреслюються певніш і реальніш. Потім чути — ніби альмаз ріже шкло і широкий кавал шкла падає на килим. Обидві тіни на хвилю перестають рухатись. Глибока тиша. Нарешті крізь прорізаний отвір просувається рука і відвертає засувку у вікні. Вікно відчиняється і елєґантський добродій в циліндрі і дорогих футрах, що не закривають білого кравата і плястрона сорочки, сторожко прислухаючись, вступає до сальону в супроводі дуже пристойного слуги, що несе велику валізу з жовтої шкіри).
Злодій. А не без праці ми сюди дістались… (Нахиляючись підняти кавалок шкла). Ще добре, що сей килим грубий і заглушає всякий шум… Нічого не було чути… (Обережно ступає по покою).
Слуга. Та хто його знає… Я тремтю, як лист…
Злодій. Матінко… Яка темнота…
Слуга. Чи не засвітити б потайний ліхтарь?
Злодій. Не варт… Тут є елєктрика. (Орієнтуючись). І так, комінок мусить бути праворуч… як що тільки память мене не зраджує…
Слуга. На пляні він праворуч… Значить, справді по лівій руці… (Помацки рухається).
