— А ваш батько? а ви самі? — зачав Домінїк. — Нї, нї, я не можу втїкати… Коли покаже ся, що я втїк, вояки готові вирізати вас. Ви їх не знаєте. Вони обіцювали менї помилуванє, коли пристану на те, щоб проводити їх у Совальський лїс. А коли втечу, то вони здібні зробити Бог зна' що.
Молода дївчина не перечила. На всї його докази товкла все тілько одно.
— Коли мене любите, втїкайте! Коли мене любите, Домінїку, не лишайтесь тут анї хвилинку довше!
Вона обіцяла йому вернутись до своєї кімнати. Нїхто й не знатиме, що вона помогла йому. Вона пристрасно обняла його і почала цїлувати, щоб наклонити. Він не міг оперти ся, тілько сказав:
— Ну, добре. Тілько присягнїть менї, що ваш батько знає про ваш намір і що він радить менї втїкати.
— Але-ж батько сам прислав мене до вас, — відповіла Франсуаза без запинки. Вона сказала неправду. Але радшеб ій самій загинути, щоб тілько виратувати його. В тій хвилї у неї було тілько одно бажанє — знати, що він безпечний, позбути ся страшенної думки, що схід сонця буде знаком його смерти. Ко-
