помер його найулюбленіший старший син Иосип[1], Андрій Іванович геть підупадає на силах, та до того слабне й на очі (а десь так року 1899-го він і зовсім осліп).
Року 1896 одвідав Димінського в Струзі історик Поділля Є. Сіцінський, і трицятьма літами пізніш він, у листі до мене, списав ось які свої вражіння од зустрічи з Димінським:
„Подаю Вам те, що мені відомо про цього етнографа. З Димінським я познайомився в 1896 р. літом. Я мав звичку — кожного літа робити, так-би сказати, променад по Поділлю. В 1896 р. я, проїжджаючи по Ушицькому повіту, був у селі Великій Струзі (Вел. Струга в 7 верствах від Нової Ушиці, що була за повітове місто). Там у домі священика мені сказали, що в Струзі „проживає старий, одставний писар бувшого „Окружного Правленія военныхъ поселеній“, — чоловік інтересний: має багато книжок і архівних матеріялів“. Я побував у того „інтересного“ стружського обивателя. Дійсно, він був „інтересний“ чолов'яга. Служив він там в Окружному Правлінню (здається, в тім-же селі Струзі було те Окружне Правління військових поселень, бо Струга була „казенним селом“, після того, як маєток тутешнього пана Вікентія Стемповського був конфіскований за участь власника в польськім повстанні 1831 р., і в 1839 р. стало воно „военнымъ поселеніемъ“ до 1842 р.). Димінському за його довголітню службу дали участок землі в Струзі, де він побудував собі домик з кількох кімнат, з „ґанком“. Коли я був у нього в 1896 р., то він був вже старий чоловік, мав семейство. Розказував він мені про свої знайомства з Чубинським, Руданським[2] та инш. Але що саме розказував, тепер я не пам'ятаю. Тоді-ж я купив у Димінського два томики: „Podole, Wolyń, Ukraina. Obrazy miejsc i czasów przez Alexandra Przezdzieckiego (Wilno 1841), тт. I та II. В нього були й инші книжки, але я купив у нього тільки ці дві, бо в моїй бібліотеці недоставало цих книжок. Показував він мені великий зшиток в палятурках, де були підшиті папери, що торкалися його життя. Тут було й свідоцтво від „Русскаго Географическаго Общества“ про те, що Димінському дана срібна медаль за його етнографічні збірки… Після того, в тім-же році, або може в наступному році Димінський, маючи якісь справи в Кам'янці, приїжджав сюди і заходив до мене… Потім через рік, або два, я довідався, що Димінський вмер. Після його смерти через кілька літ, я був у Струзі, хотів дізнатися, де його бібліотека, а особливо, де його зшиток з матеріялами до „Curriculum Vitae“ його. Був у його домі, але нічого не дізнався… Його вдова казала, що нічого не зосталося, а що було, то забрав син, що служив на цукроварні в якімсь селі Ушицького повіту. Поїхав я і до сина, але його не застав дома. Потім син того молодого Димінського (значить, внук етнографа) поступив в Кам'янецьке „Техническое училище“, де я був законоучителем. Через того учня я кілька разів передавав просьбу до його батька — прислати мені папери покійного етнографа. Він того зшитка біографічного не прислав, а прислав (через учня) велике „дѣло“ канцелярське, якогось суду, про Мукарівське староство (Ушицького пов.), а також кілька окремих документів XVIII-XIX в., що торкаються різних панських маєтків. Це „дѣло“ і документи я передав до Кам'янецького Історично-Археологічного Музею. От і все, що я знаю про покійного Димінського. Мої розшуки його формулярного списка, або того зшитка біографічного, кінчилися нічим, а я розшукував це з наміром помістити в місцевих виданнях некролог покійного. Але як ніяких матеріялів не знайшов, то і некролога не надрукував.
Коли я бачився з ним, він зробив на мене дуже приємне вражіння своєю, так-би сказати, українською свідомістю, своєю щирістю, своїм українським юмором.
Є. Сіцінський.
Кам'янець-Подільський. 1 вересня 1927 р.
