Арсен споважнів.
— Не кажи так, Кетті… Так часом наші вороги-москалі кепкують із свідомих українців… Я такий, як і ввесь наш народ — виконую свій обовязок… Ех, Кетті, ти живеш у місті і мабуть не знаєш, який гарний наш народ на селі… Шкода, що ти не знаєш села…
— Я? Не знаю села?!
Крізь пудру виступили в неї румянці. Вона наче засоромилась від такого здогаду, що живе якимсь штучним, каварняним життям. Чого прийшов сюди цей гарний, мальований, але такий простий, наївний хлопець? Замість пікантних тем, масних двозначників, замість флірту — згадує війну, народ, рідне село… А проте їй тепло, приємно. Наче привидівся давній сон, наче забуті молодиці виринули зпоза мряки.
Відвернулася, щоб не показати свого зворушення.
— Можливо, що я й не знаю… села як треба.
Стало їй досадно на саму себе. Чого-ж вона піддається нараз якійсь мелянхолії? Чи не попадає під вплив цього смаркача, що дозволяє йому сам-на-сам розводити якусь фільософію?
Кокетливо труснула кучерями.
— Ет, що там про це говорити! Ти от краще скажи мені: чи хочеш бути моїм чоловіком?
Вона знизила голос до пристрасного шепоту. Він здивований, якби переляканий, поглянув на неї.
