41
Я раюю! Давно і так нетерпляче сподїваний Штернберґ нарештї приїхав. Та ще як знагла! Я злякав ся і довго не няв віри власним очам: думав — мара яка. Я тодї саме компоновав ескізи „Езекиїль на полї закиданому кістками“. Се було в ночі, в другій годинї. Я забув ся замкнути двері; пильную собі коло „Езекиїля“ — аж ось двері рип! Входить людина в кожусї і в шапцї теплій. Я спершу злякав ся і сам не тямлю, з якої речи промовив: „Штернберґ“? — „Штернберґ“ — відповів він. Я й роздягти ся йому не дав; кинув ся цїловати його, а він мене. Довго ми любовали один з одного. Нарештї він згадав, що фірман під брамою стоїть і пішов до його. А я — до сторожа — прохати, щоб пакунки поприносив в хату. Чудно! Менї здавало ся, що я зустрів ся з давним знаємим; або лїпше мовити, що я бачу вас перед себе. Заким я роспитував, а він розповідав менї, де і коли вас бачив, про що ви балакали і т. ін. — ніч минула. Ми тодї лишень спостерегли, що вже сьвітає на дворі, коли побачили, що від лїхтарника упала тїнь ясно-блакитна.
— Отепер би, гадаю я: — промовив він: — можна-б і чаю напити ся.
— А вже-ж можна, — і ми рушили до „Золотого Якора“.
Після чаю він лїг спати, а я про свою радість пішов повідати Брюлову; але він ще спав. Я пішов на побережжє. Ледві зробив кільки ступнїв — зустрів Михайлова. Здаєть ся і він цїлу ніч не спав. З ним ішов якийсь добродїй в пальтї і в окулярах.
— Лев Олександрович Елькин; — мовив до мене Михайлов, вказуючи на добродїя в окулярах.
Я назвав себе. Ми один одному подали руки. Потім кажу я до Михайлова, що приїхав Штернберґ. А той добродїй в окулярах зрадїв, немов його друзяка, давно сподїваний приїхав.
— Де-ж він? — питає Михайлов.
— У нас на кватирі, — кажу я.
— Спить?
— Спить.
Художник.
3*
