67
а у мене і днї й ночи йшли на проґраму. За те як щиро вони повитали мене з успіхом! Еге, добродїю мій незабутній, — з успіхом! Яке велике дїло для учня проґрама! Се про його камінь спробовий. Та яке-ж йому й щастє, коли він на каменї сьому показав себе художником сущим! Сього щастя я в повнї зазнав. Неспроможен я висловити вам того почуття солодкого без краю! За те які гіркі, які тяжкі дожидання переживаєш перед тим щастєм! Хоча Карло Павлович і запевняв мене в успісї — а про те я страшенно мордовав ся. Я так страждав, як страждає злочинець перед карою його на горло. Та нї: я гірш страждав! Я не відав, чи я помру, чи буду жити: а се важше. Присуду ще не висловили. Ждучи сього присуду ми з Михайловим пішли до Делї пограти на білярдї. У мене так тремтїли руки, що не можна було менї уцїлити нї одного шару; а він байдуже: так і ріже!… От же й він був під судом, його проґрама стояла поруч з моєю. Мене отака байдужість лютовала. Я покинув кия і пішов до господи. В коридорі зустріла мене сусїдка, така щаслива, сьмієть ся.
— А що? — спитала вона.
— Нїчого! — відповів я.
— Якто нїчого? Я прибрала вашу сьвітличку немов про Великдень, а ви йдете нудним отаким…
Вона хотїла і з себе вдати нудну, да не спромогла ся. Я подяковав за увагу і запросив до сьвітлицї. Вона так простосердо, наче дитина, почала розважати мене, що я не втерпів і зареготав.
— Ще нїчого невідомо; іспиту ще не скінчили, — мовив я.
— Так на що-ж ви менї неправду сказали? От який несовістний. Коли-б я була знала, то-б не чепурила вашої сьвітлицї.
Вона закопилила свої рожеві губенята, а по тім знов мовила:
— У Михайлова я не прибирала, нехай собі з своїм личманом валяють ся в барлозї, наче ведмедї; менї що до того?
Я подяковав і спитав, чи вона рада буде, коли Михайлову дадуть медалю, а менї нї?
