68
— Я йому руки поламаю, очи йому видеру, убю його на смерть.
— А як менї дадуть?
— Тодї я сама з радощів помру.
— За що менї ви надаєте такої переваги?
— За те… за те… за те, що ви обіцяли ся, що зимою учити мете мене читати…
— І додержу своєї обіцянки, — мовив я.
— Йдїть же до академії та довідайтесь, що там дїєть ся; а я ждати му вас в коридорі.
— Чом же не тут?
— А як личман прийде, що я тодї робити му?
Правда, подумав я і, не кажучи нї слова, пішов; а вона замкнула двері і ключа в кишеню сховала, кажучи:
— Я не хочу, щоб без вас вони ходили до вашої сьвітлицї; ще попсують там що не будь.
З чого отсе вона взяла, подумав я, що вони що-небудь попсують без мене! Просто вигадка дитяча!
— До побачення! — промовив я йдучи на сходи: побажайте менї щастя.
— Від щирого серця, — відповіла вона радісно і зникла.
Я вийшов на улицю. Я бояв ся війти в академію. Академічна брама здавала ся менї пащею роззявленою у якогось страшного зьвірюки. Одначе-ж втомившись ходячи по улицї, я перехрестив ся і перебіг через страшну ту браму. В коридорі другої посади блукали мої нетерплячі товариші, наче тїни ті біля Харонового перевозу; я пристав до їх гурту. Професори були вже в конференцийній салї. Жахлива хвилина наближала ся. З круглої салї вийшов інспектор Андрій Іванович. Я першим зустрів ся з ним. Проходячи повз мене, він шепнув менї: „Поздоровляю“. Нїколи на своєму віку я не чув, тай не почую такого слова солодкого, гармонїчного! Я прожогом кинув ся до господи і з восхиту розцїловав сусїдку свою. Добре ще, що нїхто того не бачив. Хоча на мою думку нїчого недоброго в тому й нема, а все таки лїпше, що нїхто не бачив.
Отак, або майже що отак, відбувся отой іспит, що́