Петровським та з Михайловим. Ми їздили на Берадовському пароплаві. Бистрий перехід з горищ неотеси маляра-мужика до велелїпної майстерської найбільшого художника нашого віку!… Аж сам тепер не йму віри, а дїйсне так воно було. Я, нїкчемний попихач перелетїв на крилах з брудного горища в чарівні салї Академії художеств. Одначе — чим же я хвалю ся? чим я доказав, що я з'умів покористувати ся з напучування і дружного довірія художника величезного на цїлий сьвіт? Зовсїм нї чим! До невданого єго одруження і після вданої розлуки з жінкою, я жив у єго на кватирі, чи лїпше сказати у єго в майстерській. Що-ж я робив? чим я займав ся в тому сьвятилищі? Чудно й згадати! Я тодї писав українські вірші, а вони потім такою страшенною вагою упали на мою убогу душу! Перед єго чудовими творами я задумував ся і голубив в серцї своєму сьлїпця-кобзаря до своїх лютих гайдамаків. В отій-о зграбно розкішній майстерській, перед мене бованїли, немов в палкому, дикому степу надднїпрянському тїни мучеників, бідолашних наших гетьманів. Перед мене розстилав ся степ засїяний могилами. Перед мене пишала ся моя прекрасна, моя безталанна Україна, в усїй своїй мелянхолїчній красї непорочній. І я задумував ся! у мене бракувало сили відвести очи від отієї рідної чарівної краси. Призвання тай годї.
Одначе чудне отсе-о всемогуче призвання! Я добре тямив, що живопись моя пришла професия, мій хлїб насущний. Що-ж я? Замісць того щоб нишпорити її глибокі тайни, та ще за приводом такого керманича, яким був безсмертний Брюлов, я писав ті вірші, за які менї нїхто й шага не заплатив, які, на останку, одняли у мене волю і які я, все так, компоную собі нишком, не вважаючи на всемогутню, нелюдську заборону. Інодї міркую навіть і про надрукованнє їх, звістно з чужим підписом. Далебіг чудне отсе невстримливе призвання!
Не відаю, чи я одержу ще тут Кухаренкову відповідь з єго думками про мою останню дитину „Москалеву криницю“. Для мене дорогі єго думки,
