З сїєї любої моєї піснї я перейшов на другу любу:
„Ой зійди, зійди ти зіронько та вечірняя.“
Отся мелянхолїчна пісня нагадала менї той вечір, коли я сьпівав її — сю чарівну пісню на два голоси з молодою жінкою Кулїша. Се було на другий день їх весїлля тяжкого 1847 року. Чи я по бачу ще ту прекрасну Українку? Чи засьпіваю з нею ще отсїєї задушевної піснї?
Споминки приспали мене. Я заснув солодким сном і наснив ся менї Новгород-Сїверський. Мабуть з тієї причини, що нещодавно читав я „Олексїя Однорога“.[1] В старосьвіцькому берлинї — озії їздили здоровенні, руді, пяні ченцї, а поміж них опинив ся мій тверезий друзяка Семен. Отсе все „пильменї“ накоїли такої-о метаморфози.
12. Одинадцятим, непарним, нещастливим для мене днем, скінчив ся перший місяць моїх записок. Який добрий ґенїй шепнув менї отсю думку? Ну, щоб я робив цілий місяць? без краю довгий місяць!! Хоча і ся робота мимохідь, а все-ж вона кілько годин на день однимає у моєї неволї та нудьги, від котрої не можна одкараскати ся. Тепер для мене се велика услуга. В перші днї ся робота не подобала ся менї, як не подобаєть ся і всяка робота, доки ми її не засвоїмо, не перемішаємо її з своїм насущним хлїбом. Спершу до своїх записок, я брав ся, наче до обовязку, буцїм до „пунктиків“, нїби до муштри з рушницею; а тепер, найпаче з того щасливого дня, коли придбав собі мідяний чайник, журнал мій зробив ся менї такою потребою, наче булка з маслом до чаю. Коли-б не трапило ся от сего нудного сподївання, отсїєї тяжкої недїяльности, нїколи-б і на думку менї-б не впало, завести отсю елястичну мебель, на якій я що дня тепер так спокійно відпочиваю. Правду кажуть: нема лиха без добра.
- ↑ Повість М. Кулїша. Переклад.
