Сегоднї в-ранцї, записавши щасливий одинадцятий день липня, замануло ся менї покоштувати шинки власного готовання. Для сего випив добрячу чарку горілки, закусив молодою редькою, а тодї вже взяв ся й до власного твору. Шинка вийшла вельми смачна: сьвіжа, хоча я готовив її ще в сїчнї. Першого сїчня сего року прийшла до мене перша радісна звістка з Петербурга від грапинї Толстої. От з того дня й заходив ся я лаштувати ся в дорогу. Їхати менї треба було, а може й тепер ще треба буде по срібним берегам Урала; а там благочестиві Уральцї, а Уралки тим паче, нашому братови „раскольнику“ не дадуть води напити ся. От про таку трудну дорогу я й виготовив отой копчений продукт. Не тямлю я: чого так радїє від Уральцїв отой статистичний юмориста, а до того ще й брехун Небольсин! Я не відаю нїчого такого, щоб було більш грубіянське і брудне як от і закоренїлі раскольники. Їх степові сусїди, хижі Кирґізи, на тисячу-крат прихильнїйші за отих нащадків Степана Разина. А названий брехун радїє з їх прихильности і нїби то гостинности. Мабуть єму підпилому який небудь Желѣзновъ переказав в шинку артикул з назвою „Уральскіе козаки“, а він під веселу руку записав та ще й присьвятив В. П. Далю. Несовістні отакі письменники: просто подлі.
Покоштувавши дорожнього продукту і запевнившись, що він геть добрий, я задоволений сам з себе, спочив під своєю любою вербою і взяв ся за Лїбельта. Сегоднї він менї таки добре подобаєть ся: або він справдї добра річ, або тілько таким менї здаєть ся; от вже другий день здають ся менї привабними речи зовсїм не вабливі. Блаженне становище! Лїбельт от наприклад коротко, ясно і прегарно висловлює отсю — правда не зовсїм дрібну — істину, що і в давних і в нових народів релїґія завждї була жерелом і підоймою штуки. Се правда. Але от що так вже зовсїм непевно: він напр. чоловіка, творця в сфері штуки взагалї, а вже-ж і в малярстві, становить висше над природою; через те,
