грапинї Настасиї Івановни, що перш за всїх, ще торік 12. жовтня подала менї звістку про сподїване визволеннє. Хватаючись, я написав такого восхитного ка-зна-чого, що вона гадала читаючи, що я або збожеволїв, або просто був пяним. Отже щоб і тепер так не стало ся, напишу спершу чорновий лист, а прохолонувши трохи, перебілю єго.
Ваше Сиятельство, Грапе Федоре Петровичу! Вашому великодушному заступництву та сьвятій чоловіколюбній ласцї грапинї Настасиї Івановни винен я за моє життє нове, за моє оновлення радісне. Нинї я такий щасливий, такий невимовно щасливий, що не знайду слів, щоб відповідно висловити вам мою сердешну подяку без краю. Коли-б моя безрадісна доля не зустріла християнської ласки чоловіколюбної, мене-б задушили були в отсїй широкій тюрмі, в отсїй безлюдній пустелї безкраїй. А тепер — я волен! Тепер незалежно нї від чиєї волї я будую свою пришлість рожеву, свою будуччину спокійну! Яка радість, яке повне щастя наливають ся в душу до мене аж до самого верху, коли я подумаю, що знов побачу академію, побачу вас, мого єдиного спасителя та слїзми радощів і подяки змочу ваші руки чудотворящї! Молю Господа Милосердого, щоб скоротив менї час і дорогу до отсего щастя безмежного. А нинї, Боже Всемогущий, почуй мою молитву чисту, щиру і надовго-предовго продовжи вам віку дорогого на славу божественної штуки і на щастя людям близьким до вашого серця люблячого. Липня 21. прийшла сюди звістка урядова про моє визволення. В той же день прохав я коменданта, щоб дав менї паспорту через Астрахань до Петербурга, але без волї старшого начальства єму сего не можна зробити і щоб добути отсю паспорту дорогоцїнну, мушу я ще раз провідати Оренбурґ і на те треба менї перейти майже по пустелї тисяча верстов зайвих. Але-ж Господь милосердий, що допомагав менї перейти отсю безлюдну пустелю по всїх її кутках, не покине мене і тепер на отсїй короткій путі. Скорботно тільки через те, що отся
