Завтра Микола Гунич від'їзджає до Америки з цїлою семєю. Не мала-ж бо і она: жінка, три доньки, два хлопцї парубчаки, найменьший Олекса кінчить шестий рік. Їдуть всї далеко за море між чужими людьми шукати долї, нужда жене їх з рідного краю в сьвіт за очи. Обійстє спродане, худібки давно вже не має у стайни, в шпихлїри засїки порожні від зими. По пустій хатї крутить ся ґаздиня, ладить раз послїдний вечерю при ріднім огнищи та втирає заплакані очи брудною запаскою. Старий Микола сїв на призбі перед хатою, витяг люльку зза череса і пахкає так завзято, немов з димом хоче пустити журливі думи, що припали єго голову. Невесела стелить ся дорога! гірко ту було, хто зна', як там буде. Гей! гей! милий Боже! де та єго доля скриває ся, що він єї доси єще не зазнав! Перед ним промайнула цїла єго жизнь в трудї, слезах і бідї, нї одної яснїйшої хвилї, нї часинки безтурботної! Нема за чим жалувати — думає старий і пахкає люльку дальше, хоч давно вже огонь в нїй погас. Дїтий нема дома, розбрили ся по селу попращати ся де з ким: дївчата з подру-
