Другий ось лишь день, як опала повень Днїстрова, що недавно цїлу околицю перемінила в непроглядне озеро. Та й ще ріка не втихомиряєсь, розгукані жовті филї бють сердито о береги, накипають брудною піною, розсипують ся перлистими бризками по камінистій ріни.
Сонце палить, та легкі хмаринки на сходї віщують насуваючу бурю. На пасовиску, що прослало ся здовж ріки, дрімає лїниво товар над замуленою травою. Громадка хлопцїв, пастухів, присїла під лозами, шукаючи захисту від соняшних лучів.
— Скучно так сидїти — каже Андрій — ходїм бавити ся.
— А чого би? — питають другі.
— Давай, колесом підемо — радить Стефан — і три пари ніг замахали наче вітрак травами поміж худобу.
— А ти, Марку, такого не втнеш? — гукають на товариша, що лежить неподвижно на ріни, засунувши широкий капелюх на очи.
— Не хочу, легко вбити собі тернє — відказує байдужно.
