— Чи ти, чоловіче, сон рябої кобили розказуєш, чи дороги питаєш?
— Я не сон розказую і не дороги питаю, а тебе вірно кохаю. Я сьогодні прийду в ваш садок. Виходь…
Сапальниці попрокидались і веселою юрбою обступили Олександру.
Іван не відступав від Олександри: він залицявся до неї. Молодиці глузували з нього, дивлячись на те залицяння. Більш за всіх докучала Іванові Олександра.
Вже добре смеркалося, як Іван перелазив у садок старого Максима. Олександра таки вийшла до Івана. Довго велась розмова в вишнику, довго було чути притишений сміх Олександри.
Другого дня пішла Олександра на буряки та й не вернулась на ніч додому. Не було її й на третій день. Батько та мати Олександрині не знали, що й думати. Вони стали розпитувати про дочку й дізнались, що Іван підмовив її жити на віру.
Зразу щиро заходилась Олександра порядкувати в Івановій хаті. Вона звивалась, як муха на окропі; робота аж пищала в її руках. Молодиця всюди встигала, та все весело, та з піснею. Іванова хата виповнилась сміхом та піснею, як гай по весні пташиним співом. Іван радів, дивлячись на жилаві, осмалені, засукані вище ліктя руки, що жваво бігали від одної роботи до другої. Він дивився в її веселі, чорні очі, що поблискували, аж пекли, спід високих, веселкою, брів, і знов радів. Але незабаром робота докучила Олександрі. Їй докучила самота в хаті-пустці, хатня безустанна робота, тії «помиї та ще помиї», як вона казала. Палкої, поетичної вдачі, вона не могла вдовольнитись буденним життям, запрягтись до щоденної важкої праці. Вона чула, що, опріч робучої сили, єсть у ній ще щось, чому вона не знала ймення, але що поривалось до іншого, кращого життя, виливалось в пісні, жартах, дотепі… Олександра кинула все лоском у хаті й побігла на буряки.
Іван спершу нічого не казав Олександрі. Але побачивши, що в хаті все стоїть жужмом, що на городі неполені грядки заростають бур'яном, замотав те собі на вус та скоса поглядав, очікуючи, до чого воно йдеться. Олександра не займала постаті там, де Іван був «наставни-
