два чоловіки. А хто там стоїть? — Люди. — А буде бабів з десять — то все баби! От порядки!
Олександра, приспівуючи та пританцьовуючи, побігла до своєї торбини й сіла полуднувати з сапальницями. Пополуднавши, деякі полягали спати, деякі посідали гурточками й гомоніли. Іван сів біля Олександри. Він задивився на її чорні очі, палке лице.
— Чи всі у вас у Мовчанах такі гарні, як ти? — поспитав він.
— Всі. А у ваших Кругах усі такі погані, як ти? — засміялась Олександра.
— Хіба я вже такий поганий?
— Ні, не дуже: подивишся ззаду — хорошого складу; подивишся в очі — ригатися хоче! — зареготалась Олександра.
Іван вирвав буряк і, пожбурнувши ним, влучив її просто в хустку, аж очіпок з'їхав трохи набік.
— О, цього вже й за мірку цибулі не подарую! — скрикнула Олександра і, вхопивши порожню торбинку, почала шмагати його по голові, аж порох хмарою звився над головою в Івана.
Втихомирились.
— Скажи мені, Олександре, де ти живеш? — спитав Іван.
— А тобі навіщо? Третя хата від Кіндрата, де рябі ворота, а новий пес! — засміялась вона, блиснувши на Івана чорними очима та підсиненими білками.
— Та не пустуй бо! Мені здається…
— …що тринадцятка снується, а то проста валовина, — перехопила Олександра.
— Оце веретено: дир… та дир… Мені здається, що я бачив тебе в садку коло церкви, як їздив у ваше село загадувати на буряки… А як я прийду в ваш садок увечері, чи ти вийдеш?
— Авжеж вийду, ще й шага винесу: нате, діду, помоліться за душі померші…
— Та годі ж бо! Бачиш, Олександро, твій чоловік, а моя жінка пішли десь за водою… Ти не маєш чоловіка, я — жінки. От ми й паристі!..
— Ну?!
— Чом би нам і справді не бути в парі? В мене було б тобі добре, як у Бога за дверима.
