хусткою, поспішаючи на роботу. Вона наблизилась і весело осміхнулась до молодиць.
— Кланяється вам голова з вухами, а потилиця й сама хилиться, — привіталась вона, сміючись здоровим сміхом.
— Чого так опізнилась? — загомоніли сапальниці.
— Заспала… пообідала пізно, та й подалась до вас раннім холодком коло полудня, щоб мухи не кусали… Чи приймете на роботу?
— Пізно вже, та що ж ти вдієш з гарними молодицями! Ставай та сапай!
— Тра ставати, бо що ж ти вдієш з поганими чоловіками, коли вони так гарно просять, — відрізала вона, займаючи постать.
Але Олександра ще довго стояла, спершись на сапу, та щось розказувала молодицям. Молодиці аж лягали від реготу.
Сонце стояло серед неба і страшенно пекло. Над зеленими нивами тремтіло гаряче повітря, неначе хто тряс перед очима блискучим серпанком. Хвилі світла лились з неба, і чорні тіні десь пощезали, неначе сонячне сяйво загнало їх у землю. Гаряче світло грало на запеченому, бронзовому виду Олександри, обливало темні бронзові руки, блищало на тонесеньких золотих волосинках, котрими поросли її кремезні руки. Два рядки білих зубів блищали на сонці, як дві низки добірних перлів, чорні очі лиснились, як два агати. В червоній хустці, в червоній спідниці та білій сорочці, рясно вишиваній «козаками», Олександра здавалась велетнем-квіткою, створінням тропічної природи. Золоте сонце пестило її, мов любе дитя гарячого півдня.
Опівдні виїхав на лан оконом. Взявшись у бік рукою, на котрій висіла нагайка, він гукнув:
— Гей, баби. На полуднє!
— Бий його, сила Божа! — скрикнула Олександра і жартівливо, неначе сердячись, кинула сапою об землю. Ніколи людьми не назвуть: усе баби та баби! Ні, правда, два рази на день таки називають людьми: вранці та ввечері. Вийде хто зраня на двір, та й каже: «о, вже люди палять на обід!» Ввечері знов кажуть, що люди палять на вечерю. А цілий день усе баби та й баби! Стоять
