— Обголи, Йване, вуси, то ця пісня буде не про тебе, — засміялась Олександра. — Та не втни губи, як будеш голити, бо заспівають:
Ще й без верхньої губи,
Як цілує — знати зуби!..
Молодиці реготались, а Іван, відвернувшись, сів на бур'яні набивати люльку.
Олександра нарвала липчиці і знебачки кинула її Іванові на голову. Зелена липчиця гірляндою повисла на голові, зачепилась за білий вус, за червону шию. Іван озирнувсь. Олександра пильно сапала буряки, її чорне обличчя стало якимсь кумедно-поважним, червоні губи віддулися, неначе вона сердилася. Іван зірвався й обмотав тою липчицею Олександрі шию, ще й притиснув до лиця колючу липчицю. Олександра заверещала не своїм голосом та затріпала чорними руками. Вирвавшися з його рук, вона вхопила цілу купу бур'яну й обсипала Івана. Польова берізка повилась по плечах, по рукавах сорочки, звисала з крисів бриля; мокрець, подорожник та липчиця почеплялись до Іванової одежі, до довгих вусів. Іван стояв заквітчаний, як гільце на купайла. Олександра сміялась, показуючи рівні зуби, що біліли проти чорного обличчя. Пішли жарти, сміх. Іван не сердився більш: йому вподобалась весела, жартівлива Олександра, вподобались її чорні, палкі очі, густі, веселкою, брови. Він усе поглядав на неї й залюбки відповідав жартами на жарти. Молодиці, нахилившись одна до одної, гомоніли. Вони розказали Олександрові історію Івана. Іван жонатий вже п'ять років, але його жінка, в рік по шлюбі, повіялась десь з паничем, а Іван лишився ні парубком, ні жонатим. З півроку сидів він на віру з якоюсь покриткою, але за щось вигнав її. Йому добре служити в пана: і гроші має, і хліба перепадає йому чимало. Іван і собі розпитавсь про Олександру. Очевидячки, вона припала йому до вподоби, бо він просив її вийти на буряки й завтра.
— Не вийду, бо нема тут гарних «наставників», — сказала вона, моргнувши до нього веселою бровою.
Другого дня вже й сонце підбилось високо, вже й сапальниці полишали за собою довгі рядки підсапаних буряків, а Олександра лише здалека манячіла червоною
