Розпечене повітря пашіло жаром і, здавалось, затаїло дух, не дихало — так було тихо. Великий лан буряків зеленів проти сонця молодою бутвиною. Здалеку здавалось, що межи зеленою бутвиною рядками процвітають здорові червоні квітки. То червоніли пов'язані квітчастими хустками голови сапальниць. Коло кожного рядка молодиць стояв «наставник». Він пантрував, щоб сапальниці не лінувались та добре обгортали землею кожний буряк. В одному рядку межи молодицями була Олександра. Вона бігала на друге село сапати панські буряки, бо на буряках було весело. І справді, молодиці жартували, сміялись, співали пісень, аж луна розлягалась по полю. Олександра перед вела. Вона зачіпала «наставника», не старого ще чоловіка з довгими, білими, як льон, вусами на червоному виду. «Наставник» ходив вздовж рядків та все намагавсь, щоб скоріше сапали. Молодиці ще нижче похилились над сапами, одна лише Олександра стояла, спершись на сапу, рівна, як свічка.
— Сапайте, молодиці, сапайте, — передражнювала вона «наставника», — бо вже сонце високо, а зробили мало! — а сама стояла рівно, як москаль на муштрі.
— Ти чого стала та задивилась, як теля на нові ворота? — визвірився до неї «наставник».
— Ой, не кричи, чуєш, бо нас тут гурт бабів, а ти сам один, хоч здоровий такий, як кицька навсидячки, — вмить закидаєм тебе бурячинням, іно ногами дригатимеш спід купи.
Молодиці зареготались.
— Гляди, щоб я тебе не закидав! — розсердився «наставник».
— Гир-гир! — подражнилась Олександра, поглядаючи на нього хитрими очима.
В нього плечі, як у баби,
В нього очі, як у жаби, —
затягла вона високим голосом.
В нього вуси, як у рака,
Сам недобрий, як собака! —
підхопили молодиці.
