Вранці виплило ясне сонечко на погідне небо оглянути, що зробила ніч з землею. Вітер стих і чистий свіжий сніг сріблом сяв під блакитним наметом неба. Земля наче вбралась на Різдво в білу сорочку.
Скоро розвиднилось. Яким пішов до сусіда прохати коней. Він мав їхати шукати Василька. Олена намагалася їхати з ним.
Весело рипіли сани по снігу, весело бігли коні, хоч дорога була трохи забита. Та невесело було на серці в Якима та в Олени. Вони роздивлялись на всі боки, боячись побачити який слід Василька. Але всюди було рівно, біло; сніг блищав, аж очі боліли глянути на нього. Вони в'їхали в ліс. Олена пильно дивилась межи дерева; їй все здавалося, що вона бачить то сани, то свитку Василькову, то кінські ноги…
— Коли б хоч їхав хто, — обізвався Яким, — розпитали б, чи не бачив чого в лісі.
Зустріли якогось жида однією конячкою. Яким розповів йому своє горе та почав розпитувать.
— Я бачив зламані сани, а на них ялинку, — сказав той. — Подайтесь лісом управоруч.
— Ой, нема вже мого Василька, нема моєї дитини! — заголосила Олена. Той крик серця болісною луною розлігся в Якимовому серці.
Ще здалеку заманячіли на дорозі поламані сани, зазеленіла присипана снігом ялинка. Яким під'їхав до саней. Олена перша зіскочила і почала припадати до саней та тужити на ввесь ліс. Яким стояв, сумно схиливши голову. «Так, — думав він, — Василька з'їли вовки»… Враз щось під'їхало. Яким озирнувсь і не хотів вірити своїм очам. Перед ним стояли його коні, а на санях сидів Петро, братів наймит.
— Ти звідки взявся тут? — скрикнув Яким.
— Та хазяїн послали мене по ваші сани. Ще й казали і цю ялинку відвезти до пана… Василько обламався учора, збивсь з дороги і ледве добився до нас уночі.
— То Василько живий? — скрикнули разом Яким і Олена.
