Аж ось верхи прискакав Семен з лісу. Він як зліз з коня, як став, мовчазний, згорнувши руки, на пожарищі, так і захолов. Він сам не знав, що з їм робиться. Так, наче дурний камінь, відірвавшись од високої-превисокої гори, впав йому на голову.
Роман теж з'явився на пожежу. На обличчі його малювався неспокій, але що ж, — на те він брат, щоб його боліло братове лихо. Він усе розпитувавсь між людьми: звідки почало горіти — з хати чи з стодоли, і яка б могла бути причина пожежі: чи підпалено, чи, може, самі необережними були з вогнем? Але ніхто нічого не знав, кожний мав свою догадку.
Роман підійшов до матері й почав умовляти стару, дивлячись кудись убік неспокійними очима.
Годі журитися… Так уже десь мало бути. Якось то воно буде: він, Роман, не дасть їм загинути, підпоможе і ліса купити, і хату поставити… Ось він побалакає з Семеном, може, щось удвох і поворожать…
Наумиха слухала і лиш хитала безнадійно головою. Вона, мов той слимак у свою шкаралущу, сховалась у власне горе й не сподівалась уже кращої днини…
Семен ледве очумався. Він підходив до обгорілих снопів, що лежали скрізь по подвір'ї й димились, перевертав їх, оглядав. Ось лежить його праця, його кривавиця, його надія; чорна, мокра, чадна… Ось дивиться на нього чорна, обсмалена руїна хати, жужмом лежить на позаливаній землі всяке добро, ламає руки дружина, як смерть ходить мати…
Але чудна річ: Семен дивиться на все це як на чуже, в його серці немає того гострого болю, того жалю, який повинен би бути. Семен це сам помічає і йому навіть дивно… Він чує, що ноги самі, без його волі, носять його по подвір'ї, руки самохіть підіймають усяке манаття, складають у повітку, що мов чудом яким заховалась від огню… Йому наче байдуже до всього. Чи то справді камінь який, упавши на голову, пригнітив мозок, що там не ворушиться нічого, таки нічогісінько!..
Пожежу вгасили, люди розійшлись. Тільки три постаті хазяїв сновигали по пожарищі, мов тіні. Так захопила їх ніч. Ніхто й не мислив спати; про вечерю теж не було гадки. Всі вони скупчились під хатою в садку. Наумиха,
