— Хліб рятуйте! хліб! Розривайте стодолу!..
— Не розривайте, не треба! Гасіть так!..
— Розривайте, кажу!..
Палаючі крокви рухнули під одностайним натиском, стріливши догори ясними іскрами, а з середини стодоли вихопилось раптом полум'я й загоготіло.
— Води!!
Кілька відер води бухнуло на вогонь; огонь засичав, причаївся, дихнув чадом і чорним димом, а далі вискочив і сам, ще потужніший, ще могутніший, як незвитяжний переможець…
— Тягніть снопи!.. Гасіть снопи!..
Але ця робота мало на що придалася: колосся вже обсмалилось, придиміло, і сніпки лиш чаділи, облиті водою…
З хати виносили одежу, всілякий дріб'язок і складали все на купу. Люди скупчились біля хати, бажаючи обрятувати хоч її. Але надаремне: вогонь бурхав, скаженів, мов лютий звір, кидався на все, що могло згоріти, вихоплювався там, де його й не сподівались. Він наче глузував із свойого ворога — води, що не міг дати собі з ним ради.
Вже хата сливе догоряла, коли прибігли з поля Наумиха з Домною. Як уздріла Наумиха, що діється, так руки й заломила.
— Ой, праця ж моя, праця надбанная!..
Вона кинулась до хати, але там жаріли лишень головешки та стрибало де-не-де полум'я. Наумиха метнулась до стіжків, а вони стояли то чорні й спопелілі, то жевріли ще, як жар у печі… Наумиха зняла руки до Бога.
— Боже мій, Боже!.. Що з нами сталося!.. Люди добрі, — благала Наумиха, простягаючи до людей руки: — рятуйте моє добро, рятуйте!..
Та нічого було рятувать уже.
Домна ревне плакала, притискаючи дитину до лона, мало не омлівала.
— Сину мій, сину, побила нас лиха година… Пропали ми, бідолашні, загинули…
Молодиці обступили Домну, зацитькували, гомоніли.
— Бог зна звідки й з чого занялося… Може, де діти вогнем бавились, а може, жар у печі лишили, буває…
