кати… Але — ой, леле… Що ж це таке? Ноги Романові мов прикипіли до місця, сили десь раптом щезли, і він не може порушитись, заразом тямлячи, до болю в мозкові тямлячи, що й стояти не можна… А проте він стоїть і чує, як уся кров його збіглась до серця і не може відвести широко розплющених очей від губки, котра жарить на соломі проти вітру…
Роман натужує всі свої сили, усю волю і, зрошений холодним потом, непевним кроком сливе біжить далі…
А над тихим мертвим селом вже понеслось від дзвіниці тривожне: бов, бов, бов… То хтось, побачивши сніп чорного диму, що звився аж під небо, дзвонить на пожежу. Хто був лиш на селі — складав стіжки або копався на городі, — усі висипали на вулицю, озираючись навкруги, шукаючи того невблаганного ворога сільського в літню посуху… Хто горить?.. Де?.. Либонь Іван Галузка… Ні, Яків Коваль… Наумишина хата!.. Наумиха горить!.. — кричить хтось із стріхи, куди виліз роздивитись краще… І всі ринуть туди, де хмарою в'ється чорний дим, попереджаючи хвилі полум'я…
Ось чутно, як лопотить хтось босими ногами по улиці. То десятник, без шапки, розхристаний, придержуючи груди руками, кричить, важко відсапуючи:
— Поже-жа!.. ххе!.. ххе!.. Поже-жа!.. ххе!.. ххе!..
Десятник уже зник, його поклик «поже-жа» тихіше лунає зза хат, але те лопотання босих ніг, те відсапування розхвильованих грудей, невгаваюче бовкання дзвона, чад з диму, що розноситься вітром, — сповняють повітря несказанною тривогою, і тривога обхоплює всіх, хто віддихає лиш тим повітрям…
Ось біжать із поля сполохані люди, прямуючи на чорну хмару диму.
— Ой, матінко, наче наша хата… ой!.. ой!..
— Та це ж на нашім кутку! Десь коло Наумихи!..
Курява звивається спід прудких від жаху ніг, вузькі підтички жінок лопотять, черкаючись об халяви.
Біля Наумишиної хати — содом. Вогонь обхопив стодолу, стіжки, перекинувся на хату. На подвір'ї спека, як у пеклі. З розпеченими обличчями, обілляні потом, замазані болотом, метушаться люди коло вогню, намагаючись вгасити його.
