— Сину, — обізвалась Наумиха, — не сумуй, не гризись… З Богом не битись… Треба щось радити, а не сумувати.
— Знаю, що треба… — наблизився Семен, — та що мені діяти, за що руки зачепити?
— Здається мені, що Роман, як був на пожежі, казав, що поможе… Лісу, казав, куплю, чи що… От вже не згадаю… Пішов би ти до його, порадився…
— Добре, мамо, піду…
— Він бо, той Роман, не такий уже й поганий, як я гадала… — казала наче до себе Наумиха, та Семен її не слухав: він міркував, що почати…
А на сході вже порожевіло. Подихнув пустовливий вітрець, той віщун світання, побудив пташки, дерева, збудив і нічну тишу від солодкої дрімоти та виповнив її передранішніми голосами.
Почули й коні Семенові, що має на світ благословитись, і заіржали голодні в повітці.
Семен стрепенувся: те іржання нагадало йому, що він збирався вчора в дорогу. «А я й забув! — осміхнувся прикро Семен. — Невже оце мені й не їхати?.. Як! Щоб я випустив із рук таку оказію?.. Ніколи! Поїду, сьогодні таки поїду — та й годі!..»
Ця думка підбадьорила Семена, і він навіть заснув на хвилинку, примостившись на траві під деревом.
Вранці пішов Семен до Романа. Роман позичив грошей на хату, ще й обіцяв дати хуру до лісу під матеріал. Семен заспокоївся трохи. Він зважився конче їхати нині до Межибожа, щоб не опізнитися. Сказавши жінці й матері, що він поїде по лісах оглядати, де кращий матеріал, та забариться, мабуть, зо два дні, Семен подався в свою мандрівку з налагодженим заздалегідь «прошенієм».
З заспокоєним серцем, повним надії на щасне скінчення справи своєї, повертав Семен з Межибожа додому. Правда, не все так склалося, як жадалося… З царської родини нікого не було в лагерях, і Семен подав своє «прошеніе» найстаршому генералові, що ввесь так і сяв від хрестів та золота… Генерал, спасибі йому, людяний такий, ні кришечки не сердитий, узяв «прошеніє», віддав
