сховати… Уже ж він певно вірний царський слуга, уже ж він не повинен змикитити…
Жваво, з юнацькою енергією, заходився Семен ставити хату. Він звіз матеріал, полагодив обсмалені стіни, звів дах. Баби мастили стіни. Семен пошивав покрівлю, робота кипіла, горіла в руках. Не оглянулись, як стала хата, ще вища та рівніша за стару. Обрятовані від огню сніпки вимолотили, зібрали трохи зерна, присмаленого, правда, але змішавши з позиченим в гамазеї, можна було їсти. Просо стояло ще на полі, кукурудзу Наумиха теж не виломила ще — тож була надія на приварок. Е, якось воно буде. Зимою можна хурманкою заробити якого карбованця, баби візьмуть у пана на буряки на відробіток, теличку можна продати… Тра якось ворожити… Що ж — живий чоловік живе й гадає.
За клопотами, за працею Семен і забув про своє «прошеніє». Але так — коло Чесного Хреста прибіг соцький кликати Семена до станового. У Семена так і тьохнуло серце.
«Це, мабуть, відповідь із столиці прийшла» — подумав він, поспішаючи до станового. Йому було і радісно, і боязко заразом, тривога здіймалась у серці, всякі здогадки снувались по голові. Семен мало не скрутився з нетерплячки, чекаючи, поки становий пообідає. Врешті його покликано в канцелярію. Становий стояв серед канцелярії з папером у руках.
— Ти подавав «прошеніє» на царське ймення? — поспитав він у Семена.
— Я.
Становий поклав папір на стіл і зміряв Семена суворими очима од голови до п'ят.
— А тепер скажеш мені, що ти таке маєш казати цареві?
— Цього я нікому не виявлю, ваше благородіє, опріч царя самого.
— І мені не скажеш?
— Ні.
— А як я тобі звелю?
— І тоді не скажу.
А становий, як на те, повагом перекидав листки паперу, нахилившись над столом, наче забув за Семена.
— Прийшла відповідь… — обізвався врешті становий. —
