Велено мені об'явити тобі, що «прошеніє» твоє «оставлено без последствія».
— Як це… «без последствія»? — не зрозумів Семен.
— А так… признали, значить, що воно не слушне, не варто уваги і казали мені оповістити тебе про це.
— Так і стоїть у тому папері?
— Так і стоїть, — осміхнувся становий. — Ну, чого ще чекаєш? — дізнався та йди собі з Богом! — додав він.
Але Семен не поворухнувся та лиш дивився на станового широко розплющеними очима, повними остраху, жалю, розпуки.
— Соцький! — гукнув становий, стривожений непевним Семеновим поглядом.
Вбіг соцький.
— Ти знаєш цього чоловіка?
— Знаю, ваше благородіє… Адже це Семен Ворон, з нашого таки села…
— Як там у вас… Чи в нього всі дома? — покрутив пальцем становий коло чола. — Зайця, часом, в голові немає? Га!
— Ні, ваше благородіє, не помічали… Людина спокійна…
— Ну, то йдіть собі з Богом…
— Ходім, — торкнув соцький Семена, відчиняючи двері. Семен вийшов з канцелярії і нерівною ходою, з шапкою в руках, сливе непритомний, подався дорогою… Він ішов, не помічаючи, що йде не додому, а кудись навмання… В ушах його лунали слова: «без последствія»… «без последствія»… і мов довбешкою стукали по голові… Він чув, що його щось пече глибоко… там під серцем… Семен зупинивсь.
— Та й тільки? — сказав він наголос. — Та й тільки з мого заходу?!. — І сльози стали йому в очах. — А! Бий його лиха година! — скрикнув з розпукою Семен і вдарив шапкою об землю. Він сів долі і закрив обличчя руками. Ще ніколи не було йому так важко, так гірко, ще ніколи не щеміло так серце… Чого він чекав, чого сподівався?
То був дим і імла, що розвіялись од подиху дійсности.
І ця безнадійність боліла Семена гірше, ніж найтрудніші рани в світі.
