Вже смерком опам'ятався Семен і, розбитий, зневірений, подався додому.
А дома чекало його нове лихо. Наумиха стріла його з оповісткою з суду, що приніс десятник. Роман позивав Семена за позичені гроші. Семен так і вдарився руками об поли.
— От тобі маєш! Що ж це за диво?..
Він побіг до брата.
«Розбійник!.. Людожер!.. Він хоче моєї загуби!.. — хвилювався дорогою Семен. — Піду і задушу його, як гадину!..»
Але душити було нікого… Семен не застав брата дома — він кудись поїхав у дорогу.
Не було його на другий і на третій день. Навіть на суд Роман не ставився, а післав замість себе лисого Мордка.
Гроші, звичайно, присуджено з Семена, а що Семен не мав чим заплатити, то продали три морги родючої землі, купленої від пана Янковського. Ніхто ж, як брат рідний, і купив тую землю.
«Дурний впустить, розумний підійме» — як каже Роман.
І знов перед Семеном чорне, пооране поле з ярами та видолинками, ще чорнішими, ще сумнішими. І знову Семен наймит, орючи панську ниву, погукує на чужі воли.
Осіннє сонце сідає за горою, на обрії стає червоно, як у горні, білий туман котиться ярами та видолинками…
Семенові байдуже, що сідає сонце, що з ярів виступає ніч, несучи спочинок усім трудящим. Він, як і зраня, щиро налягає на плуга, рівно крає чорну землю скибу за скибою…
— Не журись, Семене, — гукає на нього погонич: — бач, як сонечко тягне за наймитом, поспішаючись на спочинок… О, ще вершечок жевріє… ще скалочка… ще одна мить — і край роботі…
|
28 січня 1893 р.
Вінниця |
