— Папа! папа! — загаласував він. — Мама сказала, чтоби ти послал по водку!..
— За водкой… за водкой, а не по водку!.. Сколько уж раз я замечал тебе, мужиченок ти етакой?!.
І роздратований український патріот, забуваючи на хвилинку свій патріотизм, вибіг до другого покою, гукаючи на жінку:
— Маша! Прошу тебе звернути увагу вчительки нашої на те, як балакають наші діти! Адже вони страшенно калічать російську мову! Це Бог зна що таке… це ні на що не схоже!..
Макар Іванович хвилюється, бігає по хаті.
Все наче змовилось сьогодні, щоб дратувати його: і листи, і діти, і згадки вчорашніх вечорниць… Ай, ті вечорниці!.. Не дурно кажуть, що як має скластися лихо, то Бог і розум відбере. Треба ж було зробити таку капітальну дурницю — піти на ті вечорниці… Бути не може, щоб не пронюхано, хто там був, про що балакано… і тоді… прощай, Макаре Івановичу!.. Попрощайся з посадою, з родиною і в двадцять чотири години… Ото вклепався, ото вскочив!..
Буйна фантазія тручає бідного Макара Івановича по похилості в якусь чорну безодню, звідки нема стежки наверх. Страх обгортає його такий, якого він не пригадує в дитинстві навіть… Напевне сором переміг би той страх, коли б наш патріот міг збоку глянути на свою громадську відвагу, чи то пак на брак її. Але де там йому до сорому, коли шкура в небезпечності! Шку-ра, розумієте ви? Шку-ра!!!
Макар Іванович так завзято бігає по хаті і так кривиться, аж дід Хо, котрий вже давненько крізь вікно придивляється до цієї сцени, не може вдержатись від сміху. Старий знає, що небезпечність не скаламутить лояльного життя добродія Літка, і весело хіхікає.
— Хе-хе! От ще перелякана людина! Хе-хе! Мені б нічого й стояти тут, так втішно дивитись, коли доросла людина, громадянин, мов заєць той, полохається абичого. Почекаю ще часинку, забавлюся, бо нічого нема втішнішого, як такий страхополох — «філ».
О, знов дзвінок!..
Макар Іванович аж кинувся, так той дзвінок прикро
