вдарив його по напружених нервах. Яке там лихо дзвонить та й дзвонить? Марійко, Варко! Не чуєте, що там хтось дзвонить? Швидше відчинити!.. — Макар Іванович, бажаючи дізнатись, хто пройшов, крізь відхилені двері зазирнув у передпокій… зазирнув і похолов. Ой, леле! Офіцер… з білими шліфами. Макарові Івановичу аж у очах потемніло, аж у п'ятах похололо… От і справдилося його передчуття. От і нещастя!.. Блідий, переляканий Макар Іванович підбіг до столу, скинув на нього очима, ухопив бідну, невинну «Зорю» і, не вважаючи на протестуюче «Д. Ц.», укинув її під стіл у кошик. Запевнившись, що в хаті нема більше нічого «небезпечного», він скупчив усю силу волі, щоб дати обличчю свому спокійний вираз.
І саме був час. У хату вступив гість… військовий лікар, знайомий Макара Івановича.
Х-у-у! Як же він налякав його!
Макар Іванович ледве перевів дух. Тремтячий, блідий, він привітався до доктора, попрохав його сісти.
«І чого він ходить до мене, отой ворохобник? — промайнула думка в голові Макара Івановича. — Адже я вже раз «не пізнав» його на вулиці…»
— Почну, коли дозволите, просто з діла, яке привело мене до вас, — почав гість, сідаючи на дзиглику проти господаря. — Учора ви так хутко покинули наш гурт, що…
— Голова в мене розболілась так, що, вірите, ледве до ліжка доплентався, — скривився Макар Іванович.
— Отож і ми так доміркувалися, що ви либонь занедужали… Як вам відомо, — вів далі доктор, — позавтра в місті Луцькому має відбутися гучний похорон нашого славного письменника, що цими днями помер. Шануючи заслуги його на полі українського письменства, а також виходячи з того, що нам потрібні тепер межи іншим і маніфестації, котрі б свідчили про існування наше, перед ширшою публікою показували, що ми живемо, — ухвалила громада наша прийняти уділ у тому похороні депутацією й вінком на могилу покійного. Вінок уже замовлено, і гроші на нього помалу збираються, але…
«Чого це він хоче від мене? Чи не грошей часом?» — міркував собі Макар Іванович і перехопив, виймаючи калитку:
