— Прошу не забувати, що й з мене належиться частка на вінок…
— Спасибі, — обізвався доктор, ховаючи жовтий папірець. — Властиво тут діло не в грошах, а в депутації, — казав він далі. — Ми ухвалили вибрати трьох — двох молодших і одного старшого. Громада наша, чолом даючи перед вашим патріотизмом і заслугами, припоручила мені прохати вас поїхати депутатом на похорон і завезти вінок, що я й чиню тепер з приємністю…
Макар Іванович зразу налякався.
Може, це небезпечно?.. Але такі почесні запросини приємно полоскотали його пиху.
Так! Не помилилася громада, називаючи його патріотом… Він так любить Україну й той добрий український люд! Бідна, бідна Україна, чого б він не зробив для неї…
Макар Іванович цілком розкис. Він дякував за честь, запевняв у свому патріотизмі, розводився над браком інтеліґенції української і врешті обіцяв, умовившись щодо своєї ролі з громадянами, виїхати завтра в місто Луцьке ранішнім потягом.
— А хто їде з молодих? — зупинив він виходячого доктора.
— Семен Пилипчук з Андрієм Гавриленком.
«Погана кумпанія!» — подумав Макар Іванович, кривлячися.
Доктор попрощався й вийшов, обіцявши за дві години прислати вінок, а Макар Іванович лишився в хаті.
Ба не сам, бо й Хо втисся за доктором і причаївся в куточку, звідки вигідніше стежити за кожним рухом тіла й духу Макара Івановича.
Макар Іванович пройшовся по хаті, затираючи руки. Він радий. Він завжди був певним, що заслуги його, яко патріота, не загинуть марно. Золото — скрізь золото. Він навіть не дивується, що споміж чималого гурту громадян вибрано його депутатом на похорон. На честь таку він має право… Тільки… навіщо ті двоє молодших? Вони якісь… непевні… Адже можна б було запрохати когось із старших — правда, не таких славних патріотів, як Макар Іванович, бо не всі ж зазнали в'язниці, видавали твори Рябоклячки, збиралися писати наукову роз-
