Сторінка:Коцюбинський М. Твори в 2-х т. Т. 1 (1955).djvu/230

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

лодіж у живі очі сміється старому, кепкує з його заходів, зве його порохном.

Хо має причину радіти, бо хто ж то, як не він, нарікав на полохливість, що трима його на світі, не дає спокійно зложити кісток у домовину? Але Хо не сьогоднішній, він старий, як світ, його не зведеш. Ох, багато бачив він на віку свому! Бачив він і таких, що, повні молодечої відваги, викликали на герць потуги зла, а як прийшло що до чого — перші ж п'ятами накивали. Ставиться як лев, а гине як муха. Бачив Хо таких, ох, бачив, і тепер… не вірить. Просто не вірить, щоб ця палка молодіж, скоро зіткнеться з справжнім життям, витривала боротьбу з його чудодійною силою, не підхилилася їй. Адже й такі Макари Івановичі мали свої хвилини зваги, а тепер що з ними сталося? Пожалься, Боже!..

— Слова, фрази! — шепотить Хо. — Це абихто зможе! А от ділом довести відвагу — й то не нерозсудливу відвагу, а таку, щоб давала змогу повсякчасної праці — це я розумію! Не можу, правда, наперед сказати, що ви нездатні на це, але не повірю, поки життя ваше не покаже вашої правди… А тоді… О, тоді страхові Хо легше стане, бо ближче буде до могили…

Хо слухає, як молодий лікар розгортає пляни своєї лікарської та просвітної діяльности на селі, де має замір оселитись. Він веде боротьбу з темнотою, з забобонами, з ворогуванням селянина до інтеліґента, організує дешеву медичну поміч… Чує Хо, як сільський учитель обіцяє хитро-мудро керувати поміж підводними каміннями сучасних порядків, а таки доплисти куди треба, таки досягти мети своєї… А ось починаючий письменник нахваляється щиро взятись за працю, за поважні студії, простати свої ідеї та працювати не то в свято, але й у будень… І Хо не може його ніяк злякати ані цензурними умовами, ані фатумом українського письменника писати gratis, або за «біг-дасть»…

Довго ще, мов улик той, гуде маленька кімната «під небом», довго ще чекає Хо, аж поки братерський поцілунок на прощання не закінчить цього пам'ятного вечора.

— Не полегшало мені з того, що глянули мені сьогодні в вічі, не полегшало… — шепотить Хо, плентаючись за останнім з гостей.