Бліде небо мигтить зірками до блакиті, що оповила степову далечінь. У синьому тумані ледве мріють могили. Чорніють здалеку лози. Межи небом і землею якась таємна змова. Чи то вони чаклують удвох, чи що, бо якось таємницею віє від них, чарами віє від того необмежного синього простору…
Край шляху, в долинці, догоряє вогнище. Білий димок, хвилюючись, здіймається догори понад чумацьким табором, що чорніє у пітьмі здоровими мажами, немов якесь дивоглядне чудище. Табір ще спить. Степова тиша жадливо підхоплює всі згуки… Ось чутно, як сопуть ситі воли, жвакаючи росяну траву… Десь за комишами в озері крякають жаби, гуде бугай… Табір ще спить. Тільки не спить чогось чумацький отаман… не спить, по табору ходить. Від буйного вітру, від ясного сонця змарніле обличчя його повите задумою й смутком. І хто його зна, яку думу думає чумацький отаман в степу, серед ночі, чого немов журно йому, важенько на серці? Чи тим, що сторона чужая, далекая, чи то тим, що згадалась родина близькая, дружина вірная, а чи серце віщує якусь лиху пригоду в цьому степу широкому, необмежному? Хто його зна… А тим часом сон тікає від очей, і ходить отаман по сонному табору, поглядаючи на товаришів своїх, що сплять навкруг багаття, й на далекі обриси степу, щойно мріє крізь синю імлу. Але помалу-малу синя імла рідшає, яснішає, східний край неба обливається широким усміхом світання, світова зірка блідне й тремтить, догоряючи. Починає дніти.
Табір прокинувся, але сон не встиг ще пірхнути з ночівля, ще кида на нього свою тінь. Таємничість раннього ранку оповила й чумаків своїми чарами.
Ось кухар напина тагани, повісив казан і, червоно осяяний палаючим вогнем, нагнувся над чумацьким сніданням…
Поставали лавою ватажани, звернулись до сходу й тихо проказують молитву. Золотистий обрій зазира в натхненні вірою обличчя, тихий вітер на легких крилах своїх розносить по степу гарячі благання…
А за хвилину бряжчать ложки об казан, вусате чумацтво привітно осміхається до гарячої страви. Ясне сонце випливає на небо, зриває з землі темне запинало мороку,
