відкриває безкраю далечінь степу, вкритого росяною тирсою, позолочує високі могили, кида дивовижні тіні від чумацьких маж, вітає мальовничо розташований табір.
Пора, пора рушати!
Гей, ви, хлопці, ви добрі молодці,
Уставайте, вози мажте,
Вози мажте, ярма наривайте,
Сиві воли запрягайте…
І вмить по слову отамановому —
Хлопці встали, вози підмазали,
Нові ярма понаривали,
Сиві воли позапрягали.
Готово!
— Гей, соб, волики, соб, сиві…
Рушають.
Одвічним, закуреним шляхом тихо посувається валка. Немов вуж-велетень плазує серед степу. Голова занурилась у придорожні терни, а хвіст ген-ген зникає в густій хмарі куряви. Згори, з блакитної високости впаде на землю сріблом жайворонкова пісня, долине клекіт вірлячий, а широкий степ відгукнеться на ті згуки тихим шелестінням тирси. Сайгак прудконогий шмигоне десь далеко-далеко і зникне вмить між густими травами. Палюче сонце висить над степом, нерухоме повітря пашить жаром… Душно так, млосно… Коли б хоч легенький подих низового вітру приніс на своїх крилах прохолоду та увілляв струмок життя в цю задуху, в цю степову… мертвоту… А валка посувається.
Степом їдуть — нові вози риплять,
Сиві воли ремиґають…
Лінивою, тихою ходою чвалають круторогі бедраті воли, похитують лобатими головами, жують безустанно жуйку… Бряжчать мережані ярма з терновими занозами, поскрипують нові чумацькі мажі, вкриті шкурами, закурені в далекій дорозі. Біля возів ідуть чумаки, на пужално упираючись. То все високі, кремезні постаті у смоляних сорочках та штанях, закурених брилях або шапках високих. Згорда поглядають вони довкола, певні в своїх силах, байдужні до всяких незгод життьових. Не турбує
