їх думка про те, що нікому доглянути їх у далекій дорозі, у чужій сторононьці… Нікому хустя випрати, головоньку змити. Змиють чумакові головоньку дрібні дощі, а розчешуть густі терни, а висушить ясне сонце, а розкуйдить буйний вітер… Воля чумакові, воля наймиліша… А хіба ж не волею віє від цього простору широкого, від степу хвилястого, як море безкрайого… Хіба не волею самою віє цей вітер низовий, що зібрав усі пахощі степові та кида їх у засмалене обличчя чумакове, куйовдячи його довгого вуса? Чи ж то не воля синіє он там, далеко за тими могилами високими та хорошими, що йно мріють на небосхилі!.. Гей, степи-поля, розкіш моя!..
Тихо, поволі, нога за ногою, пливе валка битим шляхом у безлюдній пустелі. Достоту корабель той у безвітря серед моря. Тихо, поважно чвалають і чумаки за своїми волами. Не чуть гомону, наче душа розмовляє з степовою тишею…
Попереду чумацький отаман
На сопілочку грає…
Що він грає, грає-виграває —
Він пригодоньку знає…
Ой, знає він чимало пригод — той кремезний, як з криці злитий, бувалий отаман! Тужлива пісня зринає з сопілки та не розважа сумного серця, невесело якось говорить… Говорить вона йому, що на цій широкій та прибитій, слізоньками перелитій дорозі не раз і не двічі здобудеться чумак лиха. То воли йому пристануть, або й похворіють — і тоді чумакові пропаща година; а то паші худобі не стане, ревуть воли голодні, за серце беруть чумака тою скаргою невимовною. А зчорнілий, спалений посухою степ, а буйний вітер своїм серце рвучим голосінням ще більшої туги, ще гіршої нудьги завдає чумакові… І от з нудьги та горя зап'є чумак, загуляє, лишить добро своє у шинкарки Настусі, на останню важницю похмеляється…
Нагадує пісня й про здобичників диких, що з нетрів придорожніх, з комишів непролазних чигають на валку, готують у степу глухому кривавую драму…
Та нема гіршої пригоди, як слабість у дорозі. Ось на задньому возі, як в'ялая риба, лежить хворий чумак, на
