листя… А тут лозина зайва, тільки сік марне тягне з бідного куща. Стяти її… Отак… А ось грона похилили гілячку, на землі лежать бідні, треба підняти, бо то шкода, бо то праця людська.
Ох, праця! Скільки то праці та клопоту взяв оцей клаптик землі! Ще батьки, а може діди, лишили тут свою силу — бач, які здорові та розкішні корчі виплекали! А він сам — хіба він мало поклав тут здоров'я?
І згадується Замфірові, як він восени мусить зібрати тички, підчистити лозу, закопати її в землю. Високо злітає здоровезна сапа, а на місці кущів виростають могилки. Спить зимою виноградна лоза, вкрившись могилками, а на весну треба визволити її, на світ вивести спід землі, обчистити, на тички підняти… А почнуть кущі бур'яном заростати — знов сапа в роботі, знов мозолі на руках. І то не раз, не двічі… Виноград любить, щоб коло нього ходити. І ходиться коло нього, як коло рідної дитини, і годиться йому, зате ж і звикається до нього, як до близької істоти, з життям якої зв'язане власне життя, хліб, достаток… І такою дорогою стає тобі оця гнучка рослинка, що вміє віддячити за важку працю, за тверді мозолі…
А пора збирання винограду? — пригадує Замфір. — Ну, це вже легка, празникова робота. Ціла родина бере уділ в тій праці. Любо тоді глянути на стиглу, прозору ягоду, що ледве стримує солодкий сік у тонкій шкурці. Дорослі з піснями стинають стиглі китяги в коновки та носять до бочки, а весела замурзана солодким соком дітвора нишпорить попід кущами, вишукує непомічені грона. Рікою ллється солодкий «муст», починає грати, і тоді ціле село, — від малих дітей до столітніх дідів, — напідпитку…
От коли б допоміг Бог зібрати виноград та продати вино. Треба б взяти у пана яку «фальчу» землі, бо без поля теж погано у господарстві. Що то Маріора скаже на цю думку. Але де вона? — скинув Замфір очима по винограднику.
Маріора стояла поміж кущами, мов у зелених рамцях, підперши рукою голову з замисленим обличчям.
— Маріоро, а ти чого там зажурилась? Бачиш, Господь послав нам дорід. Такого дороду я не помічав у наших сусід.
243
