— Слава Богу! — зітхнула молодиця. — Та бач, я думаю… люди гомонять…
— Про що люди гомонять? — підійшов до неї Замфір.
— Та кажуть, буцімто їздять по селах якісь доктори, що псують виноградники. Кажуть, слабість якась завелась у винограді, чи що, от вони й вирубують кущі та палять їх, ще й землю отрутою напувають…
— Що? виноград рубають? — здригнувся Замфір. Він сам чув про це, як їздив на торг у Рені. Палять? — каже вона, — землю трують? То й його добро, його батьківщину, хліб його, мали б знищити якісь там доктори? Зроду-звіку цього не буде. То може й є слабість на виноград, але тут, у їх селі, всі виноградники, хвалити Бога, здорові, родючі, на гарному ґрунті. Дурниця то, чутка ота. Та й люди у них не такі, щоб пустили докторів на свої виноградники. Ого! насмілив би ся який вступити на його виноградник! Він би першого з рушниці застрелив, як собаку. Через труп його хіба б переступили в садок, бо живий він не пустить туди. Ет, дурниці! Мало що люди плещуть!
Замфір махнув рукою.
Однак, не вважаючи на той зневажливий рух, хмарка турботи повила Замфірове чоло. Не надовго, правда. Ясність веселого червцевого дня, широке зелене море, вкривше хвилею листу скарби дороду, безжурне щебетання дітвори, що з галасом, обмаяна виноградними гілячками, бігла до батька, вернули Замфірові його веселий настрій, його рожеві надії.
Сонце вже повернуло на вечірній пруг. Маріора загадала збиратись додому. Хлопці метнулись до коней, і незабаром віз стояв запряжений, готовий вирушити в дорогу. Гарячі коні помахували обтиканими виноградним листом головами, а дівчинка у вінку з виноградної гілячки тягла за собою на віз кілька стятих батьком довгих лозин з делікатним лапатим листом та позакручуваними тоненькими вусиками.
Нарешті коні рушили, каруца покотилася берегом Прута і довго ще видко було щасливі обличчя дітвори та довгі зелені лози, що, звисши з каруци аж до землі, колихалися від швидкого руху, немов прощаючись з своїми подругами на винограднику.
