гаючись помітити щонебудь нове, але вони були такі свіжі, такі розкішні, як і перше…
— Слабий, слабий виноград… — пригадував собі Замфір циганові слова. — Чи вони подуріли, чи що, щоб в оцих здорових, родючих кущах добачити слабість?.. Це якась нахаба, ні що інше… Але зо мною не жарти, я не дамся на поталу…
Замфір ходив по винограднику, нагинався, зазирав під кущі. «О! тут копали, — думав він, наглянувши свіжо розкопану землю. — І що вони там знайшли?» Замфір вклякнув під кущем. З цікавістю, що перемогла гнів навіть, він почав розгортати землю здоровим кривим ножем, що висів у нього за поясом, і незабаром добув відрізані корінці. Піднявши їх до місяця, Замфір уважно придивлявсь до корінців, але нічого не бачив. Для більшої певности він понюхав корінці, але вони мали звичайний дух. Молдуван обурився. Як можна так кривдити людей! Вигадувати те, чого ніхто не бачив, чого нема на світі навіть, дурити не тільки простих молдуван, але й «імперата» самого! Правда, доктори — пани, а пани завжди живуть з мужиків, а дурні мужики завжди терплять панську кривду, як ті вівці, що їх стрижуть та ріжуть… Але годі! Замфір не стерпить… Хай буде, що буде… І Замфір почув новий приплив лютости, що душила йому груди, викликала жадобу помсти.
Місяць викочувався все вище й вище, осяяні дерева дивились на свої тіні, через Прут перекинувся срібний, як місяць, шлях у таємничі плавні, завиті сріблястим серпанком імли.
Замфір сидів у садку, затоплений в задумі, і не помічав ані холодного, вогкого подиху плавнів, ні форкання коней, що гризли оддалік траву, ні далекого, ледве чутного гомону засипаючого села.
Тим часом у Тиховичеву хату вскочив розхристаний циган. Тихович саме тоді оповіщав примаря про знайдену філоксеру. Побачивши непрохоловшого ще з переляку цигана, Тихович здивувався.
— Ти чого покинув виноградник? Що сталось?
— Мене… мене хотів утопити той шибеник Замфір… Сорочку на мені подер… Він приїхав кіньми, а я не пускаю в виноградник… Кажу: батька рідного не пущу…
