конечну пісню, він навіть і не помітив, як доїхав до садка. Навиклі коні самі зупинились перед тином. Замфір скочив на землю й почав розв'язувати хвіртку. У ту ж мить від тину відділилася чорна постать циганова й заступила йому дорогу.
— Не вільно! — сказав циган, кладучи руку на хвіртку.
— Що таке? що ти кажеш? — не зрозумів Замфір.
— Не вільно сюди, — обізвався вдруге вартовий, не приймаючи руки з хвіртки.
Замфір засміявся.
— Ти хіба не пізнав мене? Це мій виноградник, — сміявся він.
— Я знаю, що ваш… Але він слабий — і доктор звелів нікого не пускати.
Замфірові потемніло в очах. Зразу він наче не розчовпав, про що річ, але за мить страшна думка блиснула йому в голові, а згасла злість спалахнула з новою силою.
— Що? — скрикнув він, хапаючи цигана за барки. — Мене не пускати на мій виноградник?!
Нещасний циган аж присів зо страху. Перехиливши з покорою набік голову та витріщивши на Замфіра перелякані очі, від невиразно белькотав:
— То не я… Я нічого не винен… Доктор казав не пускати… Хоч би рідного батька, каже, не пускай…
Але Замфір не слухав його: він тільки тіпав бідним циганом та кричав йому просто в обличчя:
— Мені не вільно на свій виноградник?.. Почекай же, — додав він трохи згодом, — я покажу тобі та твоїм докторам, як мати справу з Замфіром Нероном!.. — І з цими словами Замфір потяг цигана до річки.
Надаремне переляканий на смерть циган благав пустити його, пручався, кричав: Замфір волік його до річки. Вже на березі Замфір підняв цигана догори, аж той забовтав ногами в повітрі, струснув ним і кинув на дорогу. Бідний циган покотився по землі, але, почувши волю, вмить зірвався на рівні ноги і, обмацуючись та проклинаючи Замфіра, потрюхав до села.
Замфір стреножив коні, пустив їх у садок на пашу, а сам, все ще важко сопучи з гніву, подався між кущі. Повний місяць викотився зза гори й обсипав сріблом виноградник. Замфір уважно придивлявся до кущів, нама-
