А він вхопив мене за барки, побив мене, сорочку на мені подер… О, гляньте, яке! О!.. — хлипав переляканий циган, висмикуючи свою брудну подерту сорочку, спід котрої визирали темні, як спиж, волохаті груди.
Тихович зрозумів врешті, що сталося. По його наказу примар послав десятників вигнати коні з виноградника та заказати Замфірові вступати без дозволу на виноградник.
Коли десятники наблизились до Замфірового садка, він усе ще сидів, замислившись, під деревом.
— Замфіре! Замфіре! А йди сюди! — гукнули вони здалеку.
— А чого вам? — наблизився до них Замфір.
— Тут не можна пасти коні… Примар звелів, щоб…
— А йдіть ви собі до лиха з вашим хабарником примарем та з докторами! — вибухнув Замфір. — Я тут хазяїн, а не примар…
— Та не кричи бо, — гамували його десятники, — криком нічого не вдієш з ними, тільки клопоту придбаєш. Треба якимсь іншим способом запобігти лихові, спекатися докторів тих, що напосілись на виноградники наші. Відколи світ світом, відколи молдуван молдуваном, ніхто не чув, щоб рубали та палили виноград…
Замфір мовчав, насупившись.
— Добре, — сказав він перегодом, — я заберу з садка коні, але… — Замфір не доказав, а тільки потряс в повітрі кулаком.
Маріора поралась ще при світлі воскової свічечки біля мисника, а мош-Діма з непритомним усміхом проказував молитву, коли Замфір вступив у хату.
— Ти вже повернув? — здивувалась Маріора.
— Га! Повернув, бо доктори вигнали мене з виноградника. — І Замфір розповів жінці про вечірні пригоди.
— Що ж тепер буде? — заломила руки молодиця, збілівши на виду.
— Може, що й буде… — глухо відповів Замфір і з цими словами зняв з цвяха рушницю, дістав з скрині порох та шріт і почав уважно набивати її.
— Що ти надумав, нещасний? — налякалась Маріора.
— То вже моє діло…
