подвір'ю. Божевільний мош-Діма своїм звичаєм годував качки та кури, а діти гралися з собаками за хатою. Скрізь було тихо, спокійно.
Враз у двір вскочило два хлопці й, важко відсапуючи, закричали разом:
— Дядьку Замфіре, дядьку Замфіре! ваш виноград рубають. Біжіть мерщій, а то весь вирубають та спалять…
Маріора як держала горщик у руках, так і впустила його додолу, почувши звістку. Сплеснувши руками з несамовитим криком: «валєв, валєв!» (ой, ой!) вона вискочила на вулицю перша. Замфірові в першу хвилину світ замакітрився, у другу — він біг уже з рушницею в руках на виноградник. Дітвора з голосним лементом покопотіла за батьком. Мош-Діма, немов зрозумівши родинне нещастя, зірвався й собі з призьби, але тремтячі ноги зігнулись, і він упав без сили на призьбу, розсипаючи налагоджену про запас покришену мамалигу. Мутні сині очі божевільного діда нестямно дивились у простору, усмішка застигла на виду, а мош-Діма все сидів нерухомо, не помічаючи навіть, як птаство з галасом накинулось на розсипану мамалигу, а пси заходились порядкувати в кабиці…
Замфір біг за жінкою. Він нічого не чув, нічого не бачив. Не чув жінчиного голосіння, не бачив її кіс, що, висмикнувшись спід хустки від прудкого бігу, гнались за нею, як здорові чорні гадюки. В його запамороченій голові роєм ворушилися тисячі думок, серце калатало в грудях, а ця довга безконечна курна дорога, яку б він перескочив, якби зміг, одним скоком, дратувала його несказано.
Аж ось зза шпиля бухнув стовп густого диму, а Замфіром наче струснуло що. Він навіть зупинився на хвилинку, — тільки на хвилинку. Скажена лютість вхопила його за серце і, стиснувши міцніше рушницю, він побіг далі. А чорний дим все густішає, все росте… От уже й виноградник видніється оддалік, а на ньому метушаться люди, високо здіймаючи оберемки зрубаної лози.
— Застрелю, як собаку, — шепче Замфір зсинілими устами. — Га, кати!.. — лютує він і біжить далі.
От уже й виноградник за кілька ступенів. Замфір врешті зважується, піднімає рушницю, зводить курок і…
