я тут нічого не винен, це все від Бога… — мало не плакав Тихович. — Ваш виноградник заражений, на корінцях зараза, вона може перейти на сусідні виноградники… Я мушу вирубати ваш виноградник…
Маріора скочила як опечена.
— Зараза? — скрикнула вона, — на корінцях зараза?
І вмить, як дика кицька пазурами, почала розграбувати пальцями землю під кущем. Докопавшись до корінців, укритих філоксерою, вона рвала їх і їла з землею разом, примовляючи:
— Зараза, кажете? Хай же я перша вмру від тої зарази… хай я не доживу до вечора… Ох, коли б мені вмерти від тої зарази…
Очі її дико палали, бліде обличчя було скривлене від болю, білі зуби рвали вкриті філоксерою корінці, котрі Маріора несито ковтала, приказуючи в одно:
— Хай же я вмру від тої зарази…
Вона була страшна у своїй дикій розпуці.
Тихович не знав, як перервати сцену, що ставала далі нестерпуче важкою для всіх. Ні розвага, ні просьба, ні грізьба — ніщо не помагало. Замфір все ще лежав під кущем, Маріора їла філоксеру, діти плакали, аж заходилися. Налякані, зняті жалем робітники покидали роботу та стояли, мов зачаровані.
Надаремно Тихович запевняв Маріору, що філоксера не шкодить людям, а тільки виноградові — молодиця не слухала.
— Гей! — скрикнув врешті Тихович: йому прийшла до голови спасенна думка. — Ця жінка їла отруту, їй може зашкодити це… Подайте сюди гас з коновкою, хай вона нап'ється гасу…
Один з робітників метнувся до коновки, а Маріора, спостерігши той рух, зірвалась на рівні ноги й блиснула на Тиховича повними гніву чорними очима.
— Бодай би ви крови власної напилися, людожери! — скрикнула і з тими словами вискочила з виноградника.
Тихович наблизився до Замфіра.
— Зведіть його обережно та виведіть звідсіль! — загадав він робітникам.
На превелике диво Замфір не пручався. Він позволив звести себе й тільки благав в одно:
