думає Тихович), з того пекла вогняного, виразно долітає до його вуха Маріорин лемент: «Ох, коли б мені вмерти від тої зарази!»… А ворон спускається все нижче та нижче. З кожним махом крил він росте, більшає, пташина голова заміняється в людську, здорові крила безладно звисають, і червоний птах падає під кущ, промовляючи Замфіровим голосом: «голову мені рубайте, не кущ!.. голову!..» Тихович прокинувся, зрошений холодним потом. Була ще ніч. В хаті було душно, і Тихович не міг уже заснути. Він одягся й вийшов з хати. Місяць вже зайшов. В повитій темрявою далині ледве мрів Прут; електричне світло в Галаці рівно горіло в далині, як низка чудових перлів. Тихович провештався по селу до раня.
На роботі ніхто вже не заважав йому. Ні одна душа не з'явилась з села, наче ніхто не цікавився, як замість кущів виростали по садках могилки.
По обіді Тихович думав спочити, коли, зиркнувши ненароком у вікно, побачив Замфіра, що йшов через подвір'я, ведучи з собою якогось діда. Тиховичеві чогось голосніше закалатало в грудях серце. Він вийшов надвір. Замфір навіть не привітався до нього.
— Домнулє доктор, — почав він, дивлячись на Тиховича згаслими очима, — ви вирубали мій виноградник, відібрали в мене останній шматок хліба… Я не маю чим годувати свого батька і тому привів його до вас… Годуйте тепер його самі, коли позбавили мене хліба…
Мош-Діма втупив сиві мутні очі в Тиховича і божевільно осміхнувся.
Тихович здригнувся від того погляду.
— Хіба ж я винен у вашому лихові?.. — почав він, але Замфір не дав йому скінчити, махнув рукою, обернувся і вийшов з обійстя.
Мош-Діма постояв трохи, а далі сів на призьбу, не спускаючи з Тиховича мутних очей з виразом німого докору.
Тихович вскочив у хату.
«За віщо, за віщо я мушу терпіти стільки прикростей? — думав він, бігаючи по хаті. — Чи ж я хотів одібрати від них хліб, чи ж я не рятую врешті своєю працею більшости від такої недолі, яка стріла оцього божевільного діда? Чи ж я не віддаю сили своєї для
