труїння, коли здалеку, аж з крайніх виноградників, долетів до його вуха стріл.
«То, мабуть, Рудик, не витримав, — подумав Тихович, — коли б ще лиха собі не напитав, бо на кордоні не вільно стріляти».
За півгодини надійшли Рудик з Савченком, котрі обдивлялися крайні садки.
— Пора обідати! — гукнув здалеку Савченко.
Побачивши зрубаний виноградник, обидва колеги зупинились, здивовані.
— Чисто! — розвів руками Савченко, — як бритвою зголив… О! і вогні горять, як на Купала…
І, весело підстрибуючи, він підбіг до вогнища та згорнув ногою на вогонь розкидані гілячки.
Рудик підскочив до Тиховича. Обличчя його сяло.
— Подивіться, — гукав він, показуючи Тиховичеві закривавленого довгоносого вівчарика.
— Я не витримав, алеж і вдалося мені… Ось гляньте, який гладкий! — і Рудик дмухав вівчарикові між пір'ячко, щоб показати, який він гладкий, та підсовував Тиховичеві під ніс руку, по котрій стікала свіжа вівчарикова кров.
Тихович, котрий ніколи не стріляв і не любив крови, одвернувся від закривавленої дичини, чим образив трохи свого колегу-мисливця.
Коли Тихович, ідучи на обід, обернувся назад, на нього глянула споміж виноградників якась порожнява, якась щерба, що робила враження вибитого зуба.
Серед спустошеного виноградника стояв робітник, байдужно перегортаючи ломакою попеліючий жар.
А Замфір усе ще сидів марою під вербами побіч Маріори, втупивши посоловілі очі в простору…
Неспокійно спалося Тиховичеві тої ночі. Уві сні верзлася йому всячина. То здавалось йому, що він сам рубає величезною сокирою по три кущі зараз, то що робітники замість лози покидали на вогонь Замфірових дітей. А то знов бачить він, як у сильному вогні горить цілий виноградник, як від нього займається навіть земля, горять кущі, палає повітря, от-от небо спалахне від страшенного жару. А з тої бурі полум'я, над котрим кружляє каркаючи ворон («і як він собі крил не обсмалить?» —
