— Нунте ші Буковіна… — гримнув ураз на цілу хату мош-Костаки, що чув усю розмову… — А це що?.. Де Йон?..
І, відчинивши двері, старий гукнув, аж шибки задеренчали:
— Йоне! ме-ей!..
Не встиг ще Йон переступити поріг, як мош-Костаки, червоний і лихий, вхопив його за плече й потяг до печі.
— Що це, сякий не такий сину?.. — гримнув він в саме вухо синові й показав на піч.
Йон заглянув углиб і охолов, побачивши Гашіцу.
— Та це я… вона… — белькотав парубок, але батько не дав скінчити, потяг його в сіни й причинив двері.
Налякана Гашіца почула з сіней шамотню, якийсь ляск, немов бійку, серед котрої виривався хриплий голос мош-Костаки.
— З дочкою ворога?.. зводити дівчину?.. Я тобі виб'ю з голови інших дівчат… Нунте ші Буковіна!.. Завтра пошлеш старостів до мош-Штефанаки.
За хвилину засапаний мош-Костаки вскочив у хату, приступив до печі й крикнув:
— Йди мені зараз, соромітнице, до твого батька й скажи йому, що завтра я, Костаки, пришлю від Йона старостів!.. Чуєш?.. Так і скажи…
І, голосно відсапуючи, мош-Костаки важко впав на лаву.
— Домне, домне! — стогнала Аніка, пригноблена несподіваною пригодою, та умовляла Гашіцу йти додому.
Але Гашіца крізь сльози ознаймила, що не вийде з хати, аж поки не будуть послані старости.
Аніка мусила вкласти її на печі, а по довгій нараді з чоловіком, яка відбулася пошепки під образами, загасила світло й собі лягла поруч з Гашіцею…
Йон ночував десь на дворі; він довго не міг заснути, згадував нинішні пригоди, знівечені мрії про Домніку і, мацаючи чуба, важко зітхав на самоті серед темної ночі…
Коли другої днини вранці Гашіца йшла поруч з Йоном на гарман, Йон не обзивавсь до неї й словечком, наче не помічав її…
