Умовились, що надвечір, коли в Йоновій хаті всі будуть дома, тітка Прохіра відведе туди Гашіцу, а сама дасть матері знати, чим скінчилася справа.
Як тільки добре смерклось, Прохіра забігла по Гашіцу; і сливе силоміць потягла її за собою. Дівчина була як у гарячці.
П'яти немов прикипали до землі; серце кололо, в голові була одна думка, одно бажання, щоб ця дорога розтяглася без кінця-краю…
— Не журися, — потішала її Прохіра, — не ти перша йдеш «пе-коптьор»… Торік Катінка Сандина таки віддалася за Ніхалаки, хоч мати його й тягла її за коси з печі… Перепало їй і від батька, ба й сам Ніхалаки наклав їй на бідність… Бідолашна щось зо два місяці носила синяки на тілі… А проте…
Гашіца вже не слухала. Ось вони завернули вже за ріг вулиці… Ось вже мигнули червоно осяяні вікна Йонової хати… В Гашіци затряслись коліна. Вона, вагаючись, зупинилась перед ворітьми, але Прохіра попхнула її на двір…
— Йди, йди… а я тут зачекаю…
Гашіца перебігла двір, вхопилась спішно за клямку і відхилила двері.
Аніка відчиняла саме скриню, мош-Костаки виймав з печі жарину для люльки.
— Добривечір…
Гашіца поцілувала в руку спершу мош-Костаки, по тому Аніку і, не мовлячи ні слова, прожогом метнулась до печі, стрибнула на неї і заховалась за комином.
Старі здивовано ззирнулися й одна думка разом шибнула їм до голови.
Аніка, стукнувши віком від скрині, кинулась і собі на піч до Гашіци, котра, мов звірок той, притулилась, тремтячи, в куточку.
— Ти чого прийшла? — суворо поспитала Аніка.
— А твій син чого ходив до мене? — огризнулась Гашіца.
— Мій син?.. А другі й ні?.. Знаємо ми вас, теперішніх дівчат!.. Геть з печі!..
— Не піду, хоч забийте… Люди знають, що ніхто до мене не ходив, тільки Йон… Він мене звів, він казав… посватаю… а тепер… — ридала Гашіца.
