палець, на котрому блиснула дорога для нього каблучка від Домніки. — То кохати носату Домніку батько дозволяє?.. Га?..
Йон образився.
— Гей! а ти що тут таке?.. Забралася на чужий віз та й лаятись?.. Геть з воза!..
— Ба не піду, аж скажеш, коли свататимеш…
— Як у мене волосся виросте тут! — скрикнув завзято Йон, стукнувши пужалном в долоню. — Геть!..
Гашіца вчепилась за полудрабок, але Йон сильним рухом скинув її з воза й поторохтів далі…
— У-у! — посварилась наздогін йому кулаком Гашіца, здіймаючись з землі та обтрушуючи пил з одежі.
Злість, сльози душили бідну дівчину. З голосним плачем побігла вона до села, але скоро опам'яталась, обтерла сльози фартухом і подалась додому.
Не було другої ради, як признатися у всьому матері, прохати в неї поради.
Мати так налякалася, що й забула вилаяти доньку. Гей, неслава!.. сором!.. Треба щось радити…
Послали по тітку Прохіру, звісну порадницю у таких випадках. Її захоплено на вулиці, де вона, випнувши перед себе кужіль, на ході виводила вовняну нитку та щось бубоніла до себе.
Коли за дверима почулось хляпання капців, а по тому в хату всунувся кужіль, Гашіца з матір'ю були певні, що зараз побачать гладку постать у ватованій катанці, чорній хустці на голові й під бородою, а межи тими двома хустками потужний ніс, який зразу робив враження не носа, а самого обличчя.
Тітка Прохіра докладно, смакуючи, випитала в Гашіци всі подробиці пікантної справи й авторитетно рішила:
— Треба йти «пе-коптьор»… на піч…
На піч!.. Перед очима в дівчини встала картина цього зневажливого звичаю, неминучість прикрої розмови з батьками Йоновими, ворогами її батька, дикі сцени, які часом трапляються при такій оказії… Сором!.. сором!..
Все, що чекало її цими днями, здавалось їй таким гірким, таким нестерпуче пекучим, що Гашіца воліла б, аби земля запалась під нею. Але що ж! Земля не западеться, а йти треба.
