всередині… Он гляньте, — закінчив Максим своє оповідання, показуючи на Карпа, — як старається!..
Я глянув на Карпа. Не розгинаючись, гупав він трамбовкою і за кожним разом, як важка колодка спадала на землю, з грудей його вилітав короткий і різкий свист. Буйні краплі поту котилися спід рудої шапки по його чолі й падали на землю, як горох. На крутому чолі набрякла жила, виявляючи велику напруженість; якась дика, непогамовна енергія керувала його рухами, якийсь вогонь, здавалось, палає в середині цеї людини, об'являючись синім димком з короткої люльки.
— Гей, Карпе, — гукнув жартовливо Максим, — старайся мені, не лінуйся… Роби по-людському…
Карпо зупинився на хвилину, глянув з докором на Максима й нічого не одповів. Він тільки крутнув кудлатою головою і ще з більшим завзяттям загупав трамбовкою, немов хотів забити в землю щось йому докучливе й вороже…
Я замислився.
А навкруги було так гарно, так радісно. У чистій і ніжній, як лоно коханки, блакиті, в могутній хвилі життя, що ледве виявлялось таємним трепотінням соків, в теплому й затишному диханню весни було так багато радости, почувалась така повна гармонія… І наче в такт природі серце моє стрепенулось од бажання подібної ж гармонії в людському житті, од сподівання нової весни, коли добре насіння не загине в холодній землі, а зійде, розів'ється і дасть розкішне жниво під впливом животворного тепла…
Чи скоро ж діждемо такої гармонії? — витала надо мною думка…
|
28 квітня 1900 р. |
