Повернули аж на другий день, з полудня вже було — ні з чим, звісно…
Тільки я в хату — суне Карпо до нас, а сам схуд, зчорнів, як з хреста знятий.
— Еге, — кажу, — отак наші по-людському живуть…
Глянув він на мене — та так жалібно, аж за серце вхопив.
— Ні, — каже, — це вже по-свинячому вийшло… не вмів я по-людському жити… Не для нас воно…
— Хіба ж я не казав?
Повісив голову, мовчить.
А тут біда: піп править п'ятдесят карбованців за коня, той чоловік, що позичав гроші, теж напосів, у суд хоче позивати, а до тестя й не рипайся — такий сердитий.
— Що, каже, пожив по-людському, одмінив кров? От нехай пущу йому кров з носа, тоді побачу, яка вона в нього тепер…
Довелось телицю спродати і новий кожух. Звівся ні на що, а довгів не сплатив… Коняка, правда, знайшлася — так окалічена на всі чотири ноги, за вісім карбованців продали жидам воду возити.
Питаєте, чи запоміг хто? Де там! Глузують іно з Карпа, сміються:
— Маємо, кажуть, заступника… Дарма що в нас не кров, а юшка з картоплі, зате в Карпових жилах тече аж двісті тітчиних рублів і попова коняка!..
Навіть діти зза тинів дражнять:
— Дядьку Карпе! Яка кров з пива? чи така, як з гороху?
Отоді на Карпа й напало. Спохмурнів він, мовчазний став, вовкуватий. Поки бряжчали ще тітчині карбованці, було й за холодну воду не візьметься, — думали навіки зледащіє людина, а то так зразу запаливсь до роботи, що аж горить йому спід рук. Цілий день — од світання до смеркання — товче собою та все з люльки пахкає, та все пахкає, мов паровик… Цілу зиму то в попа, то в пана ціпком махав, не нахваляться їм, такий робітний, а навесну пішли ми на зарібки… Вже він і довги сплатив і процент вернув, вже й корова стоїть на оборі, а й досі вештається по заробітках. І так то вже щиро працює, так завзято береться до роботи, мов що пече його
