такі коні купуєш. А проте — повіз — то повіз. Сам знаєш, що робиш, мені байдуже.
Коли це вночі, спимо ми, щось у вікно — стук!
Схопився я.
— Хто там?
— То я, Карпиха.
— Чого вам?
— Вийдіть на час.
— Ну, що там? — питаю з порога.
— Ой, лишечко, біда — коня вкрадено, чоловіка привезли п'яного, без пам'яти, ще й гроші у нього витягли, п'ятдесят рублів. Йдіть до нас, давайте яку раду.
От тобі й маєш, думаю, та скоріш на себе кожушанку і йду. Вступив у хату — лежить Карпо на лаві плазом, мов зарізаний кабан, і пальцем не ворухне, одно постогнує. Розхристаний, розперезаний, без чобіт — гидко глянути. Коло нього сидить чоловік, таки з нашого села, що привіз його. А молодиця що не гляне на Карпа, то так і заголосить, аж тіпається бідна.
— Що ти наробив, клятий? Пропали ми тепер на віки вічні. Де ти гроші подів, ледащо, кажи, де!..
Та сіпає його, та торсає за плече.
А він тільки липне очима та й мукне.
Звісно, людина непитуща, його й розібрало.
— Обшукайте його, раю, скрізь, може де знайдете.
— Нема, — каже, — я вже скрізь оглянула, навіть устілки з чобіт повикидала, бодай його з пам'яти викинуло!
— Де ж це він начастувався?
Чоловік той і розповів: їхав він, каже, до Іванівського попа — і вступив по дорозі до мальованої корчми, не знати за чим. А там пили якісь — хто їх розбере — чи воно панки, чи цигани… От він з ними й почав про своє: і як треба по-людському жити, і чому неправда у світі повелася. Добалакались до того, що Карпо під стіл ізвалився… Бачу, каже, діло погане, вивів його з корчми, глип — аж нема коня. Ну, наробив я галасу… Сюди-туди — шукай вітра в полі… Тоді я його на свої сани й привіз…
— Давайте раду, — благає Карпиха.
Стягли ми з Карпа свиту, поклали на постіль — хай проспиться, а самі на коней і майнули на розвідки.
