— Не по-панському, раз вам сказав, а по-людському! Ну, то що з вами балакати, однаково, як з тим кілком!
— Що ти мені сказав?
— Те, що чули.
— Та-ак?
— А так.
— Ну, то бувай здоров, небоже!
— Щасливо.
Розсердився старий, гримнув дверима, пішов.
А Карпо й собі надувся, мов індик:
— Йди, — каже, — під три чорти, обрид.
Овва! — думаю: розбили глек, а воно не добре, бо тесть таки частенько запомагав Карпа. Прийде коза до воза.
Минула осінь. Зима в нас того року стала зразу, рівна, сніжна. А у селі не забувають Карпа, усе його ймення мелеться й шеретується.
Одні кажуть, що він вже проїв ті гроші, що тітка одписала, а другі присягають, що в нього чимало ще лишилось. Усе, кажуть, возить щось з міста, загорнене папером. Та й коня сторгував у Іванівського попа, ще й не абиякого, а за сто карбованців. Півсотні оддав уже, а півсотні позичає в нашого таки чоловіка, багатенького хазяїна. Бач, думаю, й не похвалився, дарма що товариш і сусід.
Коли це справді приводить коня. Кінь гарний, расовий, басує, що й не вдержиш, сказано — огер.
Хвалиться Карпо, радий такий.
— Правда, — каже, — дешево купив?
— Воно то не дорого, так інший за ті гроші пару купить.
— Е, я люблю хоч не багато, так гарного.
Того ж таки дня запріг він буланого в санчата й повіз жінку кататися. Зглядаються люди, все село дивує з нового багатиря.
На другий день зайшов я за чимсь до Карпа, не застаю, сама йно молодиця.
— Нема, — каже, — мого вдома: повіз Іванівському попові за коня гроші.
Тонко ж ти прядеш, голубе, коли на позичені гроші